38-річний Віталій Хиля з Малина на Житомирщині провів у російському полоні понад два роки. Штурмовик 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади потрапив у полон на Донеччині у січні 2024 року, а додому повернувся лише 6 березня 2026 року.
Про це розповідає Інсайдер
Досвід полону
26 січня 2024 року, під час виконання бойового завдання, Віталій разом із побратимами потрапив в оточення.
«Був мінометний обстріл нашої позиції. Ми були зашкірені, не було змоги навіть вилізти. І вже були зверху російські солдати. Вони зайшли на нашу позицію», — пригадує він.
Через два дні полонених вивезли до Бєлгородської області, а згодом — до слідчого ізолятора в Осколі.
«Страх, звичайно, був. Страх перед невідомим. Нерозуміння, чи ти виживеш, чи ні. Потім пройшло 14 днів, і нас завезли в слідчий ізолятор в Осколі. СІЗО-2. Там ми перебували приблизно п’ять місяців», — розповів Віталій Хиля.
Випробування в полоні
Під час перебування в полоні, військових змушували спілкуватися російською мовою, читати російськомовні книжки та вивчати історію Росії. Щоб зберегти психологічний стан, хлопці знаходили підтримку в розмовах.
«У нас у камері було троє або четверо людей. Постійно спілкувалися. Розповідали про своє життя — від дитинства до дорослого віку. Обговорювали фільми, книжки, хто що читав. Ділилися, чим займалися, зокрема спортом», — розповідає Віталій.
Найскладнішим було невідомість — відсутність розуміння, коли і чи взагалі вдасться вийти на волю.
«Там немає розуміння, що ти звільнишся, наприклад, через рік. Немає поняття, коли повернешся додому: чи будеш живий, чи ні. Можливо, минуть роки. Були і відчай, і сподівання, що повернуся, обійму рідних і все буде добре», — розповів він.
Перший лист від мами Віталій отримав лише за кілька днів до обміну — 25 лютого 2026 року, перебуваючи в Удмуртії.
«На останній локації, де ми перебували, в Удмуртії, ми мали можливість писати листи. Ми писали. 25 лютого 2026 року я отримав перший лист — від батьків, від мами. Це було перед обміном», — згадує військовий.
Навіть коли оголосили про обмін, Віталій не міг повірити, адже надто багато разів «етап» виявлявся просто переведенням до іншої в’язниці.
«Нам говорили, що ви їдете на обмін, але це могло означати просто етап — перевезення з одного місця в інше. Довіри не було, що повернешся додому. Потім спецназ сказав, що ви їдете додому, що за п’ять годин будете там. Але це здавалося нереальним. Уже в автозаку ми почули, що їдемо в аеропорт, і тоді з’явилася якась надія», — сказав військовий.
Реальність повернення стала очевидною, коли літак приземлився в Білорусі й автобус повіз їх до Чернігова. Увечері 6 березня Віталій зателефонував мамі.
«Мамо, не плач, усе буде добре, я вже вдома. Вона тоді, здається, була на роботі», — пригадує він.
Сьогодні Віталій Хиля поступово відновлюється після двох років, проведених у полоні.
«Поки що хочу максимально відновитися. Це непросто за короткий час повернутися до стану, який був до полону», — зазначає він.