Життя 40-річного жителя Бердичева Віктора Саранчука кардинально змінилося в грудні 2022 року. До початку повномасштабного вторгнення чоловік працював на будівництві в Ірпені, а сьогодні він є ветераном ЗСУ з протезами замість обох рук, який бачить світ лише частково. Попри важкі обставини, Віктор обрав чорний гумор, жагу до життя та місію підтримувати своїх побратимів у важкі часи.
Про це розповідає Інсайдер
Свою історію боротьби та відновлення колишній оператор гармати з позивним «Ромео» розповів кореспондентам. За його словами, до війни він не мав жодного військового досвіду, але в березні 2022 року добровільно вступив до лав 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
«Я мріяв ніколи нічого своїми руками не робити. Бачите, мрія збулася. І ще мріяв, щоб було багато грошей. Якщо порахувати, скільки коштують ці протези, то на руках у мене — два джипи», — іронізує Віктор Саранчук.
Фатальний обстріл та важкі поранення
28 грудня 2022 року біля села Богданівка на Донеччині стався фатальний день для Віктора. Під час виконання бойового завдання його підрозділ потрапив під щільний мінометний обстріл. Ветеран отримав важкі вибухові та осколкові поранення: втратив кисті обох рук, отримав черепно-мозкову травму, перелом щелепи та розрив барабанних перетинок. Зір на одному оці майже повністю втрачено.
«Це як уночі. Бачу, що на вас є окуляри, руки десь біля грудей — і все. Якщо наступного дня я б вас побачив, то не впізнав би», — розповідає боєць.
Мозок заблокував спогади про той день — Віктор не пам’ятав подій обстрілу майже два роки. Лише після тривалого лікування спогади почали повертатися. У лікарні він пережив клінічну смерть. Через медичні препарати та морфій у нього виникли галюцинації — він вважав, що потрапив до російського полону, зривав бинти та намагався втекти, поки не почув голос матері, Тетяни Душко.
Відновлення та допомога іншим
Попереду чекав виснажливий шлях відновлення. Віктор лікувався у Дніпрі, Києві, Львові та Житомирі, переніс складні операції в Німеччині та проходив реабілітацію в Трускавці. Його мама згадує, що син переносив всі труднощі мовчки: «Він ніколи не казав, що йому щось болить. Він не скаржився».
Сьогодні ветеран живе з біонічними протезами, які дозволяють йому виконувати повсякденні справи, і відвідує Центр психосоціальної підтримки в Бердичеві. Розуміючи, наскільки важко військовим адаптуватися після фронту, Віктор вирішив допомагати побратимам, намагаючись бути прикладом.
«До них треба приїжджати, говорити з ними, мотивувати… Я просто приїжджаю і розповідаю їм якісь жарти. Вони бачать, що людина без рук, яка майже не бачить, живе нормальним життям, кудись ходить, не сидить удома. І це для когось стає прикладом… Головне — не шукати виходу в алкоголі. Я ж точно знаю, що в мене руки не виростуть», — підкреслює ветеран.
Втрата зору та рук не зламала бердичівлянина. Він переконаний, що вижив не просто так і тепер шукає нові шляхи для самореалізації. «Я там літаю. Я втратив руки, але отримав крила», — підсумовує Віктор Саранчук.
🔔 Бажаєте знати більше про соціальні питання у Житомирі? Обирайте зручний формат: сповіщення у Telegram або стрічка Facebook.